Header image
обзор статей и страниц краеведческого альбома

О людях бывшей Садово-Куликовской улицы

Выложенный ниже текст взят из книги А.Семененко «Харків, Харків…», изданной в Нью-Йорке в 1976 году. Привожу его на языке оригинала, поскольку считаю язык, каким написана книга, - одним из её достоинств, лишать которого несовершенным переводом - дело неправедное.

Итак, о людях, с которыми довелось рядом жить Александру Платоновичу Семененко.

Харків, ще перед тим, як став індустріяльним, мав заслужене ім'я міста науки. Перед революцією кілька десятків середніх шкіл - багато гімназій приватних і державних, духовна семінарія, хоч не було ні одного Кадетського корпусу або військової офіцерської школи.

Університет постав з приватної ініціативи, повторюю, з приватної, а не державної ініціативи, в Російській імперії на початку дев'ятнадцятого століття. Історик Дмитро Іванович Багалій нагадував якось у совєтський час, що то харківські міщани пожертвували землю університетові. Це та земля, казав він, де тепер збудовано Будинок Держпром. Після другої світової війни поруч з Держпромом розмістився і університет. Значить, таки утвердився на землі, подарованій харківськими міщанами.

Університет Каразина, Потебні, Сумцова, Гіршмана носить тепер ім'я Максима Горького. Харківські студенти ще можуть дочекатися, коли вивіску змінять. На московському метро зняли ім'я Кагановича, що сяяло неоном над кожною станцією. З київського тисячолітнього Хрещатика зішкрябали ім'я товариша Воровського. Може, й Максиму Горькому не личить бути в Харківському університеті, як не було б місця Шолохову або Маяковському на фасаді Гейдельберзького університету.

Уже перед революцією, крім Університету, в Харкові були Технологічний, Комерційний, Ветеринарний і Сільськогосподарський інститути. В нову революційну добу Харків увійшов як зріле, традиційне місто освіти. Найбільше цей характер міста видно в Нагорному районі. Тут не так багато будинків, що належали поміщикам або буржуа. Переважно жила тут інтелігенція, і навіть нові харківці, що тисячами перенеслися сюди з менших міст і містечок, щоб заповнити апарат нової влади, не витиснули, а радше оточили старе плем'я і перемішалися з ним.

Я прожив увесь час у будинку номер 31 на Садово-Куликівській вулиці, тепер вулиця Дарвіна, і міг спостерігати ту своєрідну тканину населення. Я не почував себе чужим серед старшого покоління і знайшов багато українського в тому Харкові, куди я приїхав.

В кінці вулиці глухий кут, немає виходу на Журавлівку, навіть не видно Журавлівки. Вулиця тиха і виглядає якось по-сімейному. З лівого боку в останньому будинку жив академік архітектури О.М.Бекетов.

На початку століття він будував величні будівлі в центрі Харкова. Вони стоять і досі його вважають найбільшим будівничим у місті. Одружений із донькою промисловця Олексія Алчевського – ім’я відоме в історії промислового розвитку цієї частини країни. Одна місцевість в Донецькому басейні досі носить його ім'я. Його дружина Христина Алчевська (теща архітектора) в минулому столітті заснувала недільні школи. Небагато було дружин фабрикантів і банкірів, що залишили, як вона, своє ім'я в історії освіти на Україні. Будинок недільної школи ще стоїть на розі Чернишевськоі і Совнаркомівськоі, саме навпроти будинку НКВД.

Драматично скінчив своє життя Олексій Алчевський - він кинувся під потяг, коли стався крах Земельного Банку, що його він очолював. Сім'я його витратила своє майно і виплатила всі зобов'язання. Щоб зберегти його їм я чистим після смерті, сім'я запросила на процес про крах Земельного Банку великого адвоката тодішньої імперії Ф.Н.Плевака. Ппевако здолав відтворити на суді образ несплямованого лицаря індустріяпьного розвитку. Слуга індустріяпьного прогресу Алчевський загинув під колесами льокомотива, сліпого виконавця того прогресу - про це я міг тільки читати в збірнику промов Ппевака, а для архітектора Бекетова це були живі спогади про близьких людей. Син Олексія Алчевського Іван був одним із найкращих драматичних тенорів свого часу на сценах імператорських театрів російської імперії, Великої Опери Парижу. В розцвіті сил він помер у 1916 році від менінгіту. Сестра співака поетеса Христя Алчевська доповнювала яскраву родину Алчевських, що до неі через шлюб належав Бекетов. В совєтський час Бекетов продовжував працювати. Роки минали, виростали нові заводи, навіть на Садово-Куликівській вулиці постали нові будівлі. Старий будівничий, високий, незгорблений, ще ходив тихою вулицею, і можна було бачити, як він непомітно хрестився ідучи і про щось думаючи, і можна було зрозуміти, що він умів думати не тільки про людські земні будови й оселі.

В цьому куті Садово-Куликівськоі вулиці жив також інший академік Микола Семенович Самокиша.

По-російськи вимовлялося Самокиш, і в такій вимові його ім'я знала російська імперія. В старому Петербурзі Академії мистецтв (в одному з її будинків помер академік гравюри Т.Г.Шевченко) Самокиша керував клясою батального живопису. Йому і його учням натурою служили ставні мужчини в мундирах різних полків і живі коні (для цього в майстерні була кам'яна підлога з відповідними стоками для кінської санітаріі).

Більшу частину свого життя Самокиша віддав увічненню російської армії. Але цей талановитий син ніжинського листоноші і серед імперського блиску ніколи не зрікався своєї національності. На переломі століття в 1900 році у видавництві А.Ф.Маркса вийшов великий альбом «Из украинской старины» з малюнками М.С.Самокиші і С.Васильківського. Мало хто в тодішній імперії міг краще за Самокишу відтворити козацьку зброю.

В революцію була змога нашому баталістові вернутися до рідних корогов. Працюючи уже на Україні, Самокиша збагатив наше небагате батальне малярство. Серед інших він створив велике полотно «Бій Кривоноса з польською крилатою кіннотою», картину «В’їзд Хмельницького до Києва». Історичне малярство не встигало в нас розвинутися, драматичні моменти нашої історії не досить зафіксовано на полотні. Скажімо, Павло Полуботок, допитуваний Петром Першим, - один з таких драматичних епізодів. На цю тему картина Волкова висить у Москві в Третьяковській Галереї. У нас такі теми мало розроблювали. Спасибі хоч Репінові за «Запорожців».

Люди молодшого покоління в новому Харкові добродушно жартували. Мовляв, досить Самокиші замість австрійців останньої війни підставити білогвардійців або в історичних українських епізодах - поляків, і картина готова - тобто зміст той самий, треба тільки перемінити уніформи. Що й говорити - батальний живопис має свої трафарети.

Технічна вмілість у Самокиші залишалася велика. Він досконало знав коня і міг його малювати і в скаженій хуртовині війни, і на урочистих парадах. У Харкові Микола Семенович сідав о восьмій годині рано при мольберті і: працював цілий день. Йому не треба було кінської моделі, він малював з пам'яті, зі своєї багатої пам'яті баталіста.

У японську війну і в першу світову війну він був воєнним кореспондентом «Нивы», великого ілюстрованого тижневика, що проникав у найдальшу глухомань імперії, і в старості Микола Семенович зберігав квазівійськовий вигляд: френч, а на литках шкіряні краги. Військова атмосфера, що в ній він довго жив, дала йому ту підтягнутість і дисципліну, що не завжди можна зустріти серед людей мистецтва, зокрема серед богеми. До речі, мої батьки замість слова богема, коли йшлося про вільний стиль життя, говорили «циганщина». Мені подобається цей переклад. У всякому разі, в життєвому стилі М.С.Самокиші циганщини не було. Він був працьовитий майстер своєї справи. В поводженні це була м'яка і приємна людина - петербурзький академік, що під старість повернувся додому на Україну з імперської столиці Санкт-Петербургу.

Якщо ви зустрічали на Садово-Куликівській вулиці вже літнього мужчину з чорними жвавими очима, можна було подумати спершу, що це художник з паризького Монпарнасу. Так нештивно, невимушено він тримається і такий на ньому артистичний берет, заломлений набакир. Але, познайомившися ближче, довідаєтеся, що це дентист Олексій Олександрович Николаев, добрий дентист, ще до того друг художників і мистецтва. Самокиші він просто дарував старість і довгі роки, бо своєчасно помітив щось у роті в нього - ракова пухлина. Тоді оперували Самокишу своєчасно, і співець військової і воєнної слави прожив понад 80 років.

Доктор Николаев був другом і душеприкажчиком художника Сергія Васильківського. Пояснюю забутий термін. Душеприкажчик - це виконавець заповіту. В таких людях, як доктор Николаев, можна було бачити українську основу старого Харкова, його інтелігенцію. У старих інтелігентів такого типу навіть їхня мова була органічніша. В усякому разі, коли доктор поправляв мої русизми, я слухався і не пускався з ним у мовознавчі дискусії.

За старою звичкою двері з будинку на вулицю звалися парадними У дворі був «чорний хід». Може, ця номенклатура і втратила своє значення в добу перебудови суспільства, проте назва зберігалася. Поруч з моїми парадними дверима були дуже впритул такі самі парадні до будинку, що його збудував перед революцією відомий у театральному світі режисер російського театру Микола Миколайович Синельников.

Два поверхи в будинку влада закріпила за ним у користування. Тут був іще один куток старого Харкова. Доктор Сергій М. Синельников вже людина нашого часу, син режисера, жив також там.

Доктор був професором Медичного інституту. Народження, недуги, початок і кінець життя сучасної людини - на всіх цих важливих етапах лікар з нами. Він - частина нашої біографії. Дивно, як мало місця люди залишають у своїй пам'яті цьому супутникові, що добре знає наше тіло, а часто й душу, і що дружньою рукою помагає нам боротися з напастями. Доктор Синельников, завжди спокійний, умів передавати свою рівновагу й хворому. Він багато знав, але говорив просто, інколи трохи іронічно. Коли мої знайомі питали його про здоров'я їхньої старенької мами, він казав: «Її організм руйнується нормально». Коли я питав його про якісь нові модні ліки, чи не помогли б вони, він, легко махнувши рукою, відповідав: «це для простого народа».

В студентській лікарні імені Шатилова він був головним лікарем. У 1922 році, коли вже минули всі епідемії, я примудрився захворіти на висипний тиф. З тифозного пекла я вийшов цілий, так би мовити, під стягом доктора Синельникова зі студентської лікарні і почав своє харківське життя. Були потім ще важливі причини для вдячності докторові за маму, за мене самого.

Хай зберігається людська теплота в тому місті, на тій вулиці, де вже не ходимо більше ми, де вже не ходить більше наш доктор, хай його учні серед нового покоління показують теж просто і спокійно, як треба бути людиною лікарем. Там, де вулиця звертає до Технологічного саду, на розі стоїть масивний будинок доктора Піснячевського.

Фотій Вікторович Піснячевський в передреволюційному Харкові був відомий як визначний діягностик-терапевт. В той час, коли було ще мало технічних можливостей, добра діягноза хвороби залежала від знання, спостережливості і в великій мірі інтуіції лікаря, особливо відчуття організму і психіки хворого.

Я застав Фотія Вікторовича уже в похилому віці, проте в цій зігнутій людині ще відчувалися барви його особистості - жадібний інтерес до життя, любов до мистецтва. На першій виставі «Лісової пісні» Лесі Українки в театрі ім. Франка в двадцятих роках я зустрів його. Старий доктор був розчарований. Театрові не вдалося вкрити поетичним серпанком цю чудову казку. Доктор мав рацію. У мене залишилося в пам'яті, як молодий актор Аркадій Любченко, згодом письменник, прожогом гасав по сцені в ролі не то Перелесника, чи може «Того, що греблі рве». Він тоді був молодий і дуже динамічний. Але рухливість майбутнього письменника не рятувала загального стилю тієї вистави.

Коли мати Марії Романівни тяжко занедужала, Марія Романівна боролася за життя своєї мами як могла. Недуга була смертельна, а дочка старалася знайти їй нових лікарів, щоб хоч би зменшити страждання. Запросила і Фотія Вікторовича. Той приїхав до Високого, до їхньої тихої оселі в садку. Залишився з хворою, довго був там біля сумного, безнадійного ліжка. Коли розкрилися двері, небагато можна було сказати. Плакала хвора страдниця, і разом з нею плакав старий доктор. Плакав доктор, старий чоловік, знаючи людське безсилля, знаючи неминучість кінця, може, вбачаючи і свій власний кінець, що теж скоро прийшов.

Коли вже не ходив більше Садово-Куликівською вулицею великий життєлюбець доктор Піснячевський, я ще довго згадував про те, як він сприймав життя і людей. Я хотів навчитися тієї науки життя, що не дається книгами, а тої глибшої науки від добрих людей, що їх нам посилає доля на наших життьових дорогах.

У великому приміщенні доктора Піснячевського були сторонні пожильці, річ звичайна через перманентну житлову кризу. Якийсь час в одній кімнаті жив із своєю дружиною Добротворський, ад'ютант отамана Тютюнника (я думаю, що я не помиляюся щодо імені). Це був високий чоловік зі жвавими чорними очима, ще молодий, але зовсім лисий. Він сумно розповідав, як швидко недавно в нього повипадало волосся. Він ніби мирно жив життям пересічної совєтської людини і не згадував про недавнє минуле.

Самого Юрка Тютюнника я тільки раз чув на публічному виступі в театрі на Харківській набережній (колишня «Вілла Жаткіна»).

Отаман справляв вражіння людини твердої, вольової. На запитання слухачів, здебільшого мешканців тих містечок, де в минулому відбувалися рейди отамана, він відповідав певно і рішуче. Коли його питали про його колишні діла і чекали від нього, сказати б модним терміном, «самокритики», Тютюнник твердо, несподівано в тій обстановці твердо казав, що він і тепер так робив би, копи б були однакові умови.

Було відомо з газет, що Тютюнник працює в штабі Української Військової Округи як консультант у провадженні партизанської війни.

В той період Тютюнник і Добротворський були фільмовані у пропагандному фільмі, де їхнє недавнє минуле і боротьба були представлені, як зрада українського народу. Грали вони не зовсім звичайні ролі - себе самих, тільки не тих вояків, якими вони були, а зрадників і негідників, якими їх зробив совєтський ретельний сценарист. Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їхньої гідності водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і на минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити. Це був свіжий винахід модерної пропаганди.

Не довго ад'ютант відомого отамана жив на тихій вулиці в домі доктора Піснячевського, і отаман і ад’ютант скоро зникли без сліду. Ніхто не знав, де вони кінчили своє життя.


Free counters!
Яндекс.Метрика
 
 Харьков 



Харьков: новое о знакомых местах © 2011 -